Саган Н.О.
Україно моя. Ми бережемо пам'ять про подвиги твоїх героїв.-
К.: Четверта хвиля, 2004.- 60 с.
Недалеко від старовинного міста Кременець, що на Тернопільщині, по Ямпільському шляху, обабіч асфальтованої дороги розвинулося невеличке село Плоске. В центрі його, перед будинком школи, в скверику стоїть монумент солдата, який скорботно схилився над братською могилою.
Тихо шумлять ялини, ніжно цвіте яблуня. На впорядкованих клумбах голубіють незабудки, шепочуться барвисті тюльпани з рожевими трояндами.
Братська могила і пам'ятник над нею є не символічними - тут насправді захороненні воїни, які загинули за визволення села в березні 1944 р.
Сюди звозили останки воїнів уже після закінчення війни, бо на фронті солдата хоронили там, де він загинув у бою. Маленькі могили були розкидані по всіх околицях села. Спочатку братська могила була просто насипана із землі, обкладена муравою й обсаджена квітами.
Перший пам'ятник біля братської могили було встановлено в 1951 році. В 1959 р. під час благоустрою шкільного двору тут впорядкували затишний скверик, посадили дерева, розбили клумби для квітів, а всю територію виклали тротуарними плитами.
Хто ж вони, ці герої-визволителі? Звідки родом? Де проживають рідні? Чи знають вони, де захороненні їхні батьки, сини, чоловіки, брати? Довго могила мовчала. Відповісти на ці нелегкі питання взявся директор Плосківської школи Назар Олексійович Саган, який тут почав працювати з 1956 року. Йому ж і належить ідея створення шкільного музею бойової слави, яку і почав здійснювати після завершення будівництва нового приміщення школи.
Із учнів старших класів був створений загін юних пошуковців, які працювали під девізом: «Невідомих героїв немає». Безпосереднім керівником цього загону була старша піонервожата (організатор виховної роботи з учнями), а пізніше - вчителька біології Юркевич Кіра Георгіївна. Вона працювала в цій школі із 1961 по 1998 рік.
Спочатку збирали матеріали і відомості, які нам надали із Кременецького районного військкомату, уточнили назви військових з'єднань, що визволяли Плоске і м. Кременець. А потім почали писати листи в Архів Міністерства оборони СРСР, в республіканські і центральні газети під рубриками: «Відгукніться, рідні», в архіви обласних військкоматів з метою уточнити адреси воїнів, які захороненні у братській могилі с. Плоске. Крок за кроком збирали сторінки літопису, сторінки безсмертних подвигів оборонців і визволителів Кременеччини.
Пройшло кілька років і ми вже встановили десятки раніше невідомих прізвищ, подарували багатьом сім'ям їхніх батьків, чоловіків, синів, братів, про місце захоронення яких вони до цього часу не знали. Почали надходити перші листи, а потім - незабутні зустрічі у школі біля братської могили.
У 1967 р. на могилі були встановлені перші цементні плити із викарбуваними іменами розшуканих полеглих воїнів. В цей же час у ту ж братську могилу було перезахоронено останки 17-ти воїнів, які загинули ще в липні 1941 р. А знайшли їх біля сусіднього села Катеринівки, де 14-та кавалерійська бригада під командуванням генерала Крученкіна вела жорстокий бій з ворогом. Пройшло багато років, поки вдалося встановити окремі імена цих захисників нашого краю.
У 1975 р. на відзначення 30-ти річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні були встановлені нові плити з доповненими іменами розшуканих воїнів, а також був споруджений новий пам'ятник. Цей пам'ятник стоїть і до сьогодні. Він виготовлений із білого цементу майстрами Тернопільської реставраційної майстерні пам'яток історії і архітектури. Завідуючим майстернею в той час був Іван Іванович Толкачов. Скульптор - Віталій Млинко, архітектор - Іван Кізлик. Відливку пам'ятника робили тут же на місці, в будинку старого приміщення школи. Тут же виготовлялися плити із дрібно молотого мармуру. На братській могилі було встановлено 5 плит, на яких викарбовано 228 прізвищ. З них у 206 осіб було встановлено адреси, розшукано, де проживають їх рідні. Всі загиблі занесені до «Книги Вічної Слави», де є фотографії бійців, їх біографічні відомості і адреси, де проживають їх родичі.
Щорічно приїжджають на святкування Дня Перемоги десятки гостей - рідних полеглих воїнів і ветеранів - учасників визвольних боїв за Кременеччину які ще залишилися в живих і проживають в різних містах і селах України та країнах близького зарубіжжя. Вони привозять і надсилають нам документи, фотографії, фронтові листи, сувеніри і пам'ятні дарунки для музею, особисті речі, а також землю з тих місць, де народилися герої. Рідні приїжджають, щоб вклонитися пам'яті своїх найдорожчих близьких людей і своїх бойових побратимів, захоронених у плосківській землі, щоб висловити глибоку вдячність спадкоємцям батьківської слави. Сльози їхньої скорботи і вдячності збуджують у серцях плосківських школярів і жителів села жагу подальших пошуків невідомих ще героїв, викликають бажання бути схожими на них.
Разом з тим, хочу ще відзначити, що окремі батьки із ближніх областей приїжджали до Плоского ще одразу після визволення села, шукали своїх синів. Дружини розшукували своїх чоловіків, діти - батьків. Вони розкопували окремі солдатські могили. Адже їх родичів забрали до війська лише два місяці тому, після визволення населених пунктів і практично одразу, непідготовлених, кинули у бій. На хлопцях була домашня білизна і одежа, лише зверху була надіта військова форма, бо була зима (107-ма стрілкова дивізія, яка штурмувала м.Кременець, одержала поповнення із Житомирської і Вінницької областей). Про це розповідали нам старенькі батьки полеглого юного воїна Григорія Бульби із селища Оратово, Вінницької області. Вони приїхали сюди весною 1945 р. і шукали свого сина, щоб забрати і захоронити вдома. Але так і не знайшли. Він був їх єдиною надією, думали, що догляне на старість.
Створення музею бойової слави я вважаю не тільки своєю заслугою, як його керівника і засновника, а як результат цілеспрямованої систематичної роботи всього колективу вчителів і учнів. Велику науково-дослідницьку роботу в музеї проводила організатор виховної роботи Юркевич Кіра Георгіївна, а в даний час її справу продовжує Шевчук Галина Касьянівна. Ентузіазм і старанність в оформленні експозиції музею проявили вчителі Ольга Вар-фоломіївна Саган, Леонід Іванович Каплун, Тетяна Сергіївна Каплун, Марія Іванівна Грабар, Марія Василівна Ро-манюк та інші. Всі вчителі, які в різні роки працювали в нашій школі, не стояли осторонь цієї важливої справи.
Активістами пошуковцями і екскурсоводами були учні старших класів, серед яких відзначимо Раїсу Антонович, Ганну Шевчук, Аллу Саган, Віту Стельмащук, Лесю Томчук, Галину Ромашевську та інших. Вони у майбутньому стали педагогами і, працюючи в школі, постійно використовують матеріали музею для виховання в учнів патріотизму і національної гордості за свій народ, любові до своєї рідної України.
Після завершення добудови школи було виділено приміщення для музею. Оформлялася музейна документація і експозиція. До цього часу в школі був музейний куточок в окремій класній кімнаті. Винесено рішення сільської Ради і видано наказ по школі про відкриття шкільного музею бойової слави. Це сталося 14 квітня 1967 р.
Мета діяльності музею і головні завдання його роботи визначено Положенням «Про музей при закладі освіти системи Міністерства Освіти України». Музей працює на громадських засадах, будь-яке фінансування не здійснюється. Відповідно до «Положення» проводиться облік експонатів і їх збереження, облік екскурсій і відвідувачів музею. Забезпечується планування роботи і облік проведених заходів. Заведена тека, де зберігаються вирізки з газет та журналів, в яких були публікації про музей. Прибирання і санітарний стан приміщень музею забезпечують самі учні.